Випуск ВВП варантів - зрада чи перемога?

Ото читаю коментарі колег, і з подивом дізнаюся, що випуск ВВП варантів Україною у 2015 – це величезна перемога і неабияка користь для бюджету. Буцімто український уряд «зекономив» страшні кошти на тих варантах – адже могли би замість них випустити єврооблігацій на 3.2 млрд доларів по ставці 7.75% річних і заплатити за 5.5 років 1.3 млрд долярів процентних платежів. А натомість уряд заплатив лише 0.04 млрд долярів.

Так от: нічого наш уряд не зекономив. Бо в обмін на ті варанти (читай, «списання» боргу на 3.2 млрд долярів), ми очевидно поступилися чимось більшим. Якщо згадати ситуацію середини 2015 року, то мова тоді ішла про реструктуризацію державного (і трохи напівдержавного) боргу на фактичну суму 16.3 млрд долярів. Реструктуризація могла передбачати: а) зміну відсоткової ставки за боргами, б) подовження терміну боргів, і в) часткове списання боргу. При чому останнє – то остання (як то кажуть на Галичині, лєцта) справа. Дуже небажана для кредиторів. Настільки лєцта, що уряду довелося заради того списання іти на серйозні поступки у пунктах а) і б).

По пункту а) – ми «досягли» збільшення відсоткової ставки по тим боргам, які ми не «списали». Середня ставка по держборгам, що були у 2015 році, складала 7.66%. По новим – 7.75%, або на 0.09 відсоткових пункти вищою. Тож ті, хто говорять про «економію» на варантах (списанні боргу) за останні шість років, забувають порахувати – а скільки ми би могли зекономити без того списання. Простий розрахунок показує, що якщо би замість розмов про списання ми попросили нову ставку у розмірі 6.25% по всім новим боргам, то «зекономили» би на сьогодні рівно ті самі 1.3 млрд долярів відсоткових виплат. А якщо би ми домовилися про ставку у 5% (а мова про таку ставку серед кредиторів тоді ішла) – то на сьогодні зекономили би вже 2.3 млрд долярів на відсотках (тобто на один мільярд більше, ніж маємо по факту).

По пункту б) – ми досягли подовження строків по облігаціях аж на чотири роки. Очевидно, без списання боргів, ми могли би говорити про більші строки.

По пункту в) – так, ми домоглися часткового списання боргу - в обмін на менш вигідні умови по несписаному боргу, і в обмін ВВП варанти (за якими маємо платити у випадку зростання української економіки понад 3%). Наразі можемо пишатися, що ми «усіх обдурили», що наша економіка не зростає так, як то прогнозували ті, хто примусив нас випустити варанти. Але кому легше від того, що наша економіка не зростала за останні роки більше, як на 3.1%? Точно не нам. І що буде далі з виплатами по варантам – аж до 2040 року – ніхто не знає.

Отже, випустивши варанти, ми не лише отримали гірші умови реструктуризації боргів на 13 мільярдів долярів, а ще і маємо головний біль із можливими виплатами за тими варантами аж до 2040 року.

Але, як би там не було, назвати випуск варантів цілковитою зрадою не можна. Бо щоб зрозуміти, чому ми їх випустили тоді, треба повернутися у контекст 2015 року. А тоді у нас було мало валюти в країні, курс гривні був украй нестабільним – і єдиним шляхом збереження хоч якоїсь курсової стабільності була співпраця з МВФ. А той МВФ – керуючись своїм розумінням ситуації – таки вимагав від уряду, щоб той домігся від кредиторів часткового списання державного боргу. Чи можна було у той час сперечатися з тою принциповою позицією МВФ – важко сказати (ну, я впевнений, що можна було – але то таке). Правда, і у тій історії з МВФ по факту вийшло не все так гладенько. Бо у 2015 році – ще до того, як ми остаточно домовилися про реструктуризацію держборгу – МФВ нам надав дешевих кредитів аж на 6.7 млрд долярів. А після домовленостей зі списанням, ми отримали наступний транш (лише на один мільярд) аж через рік.