Недосконалість системи чи брак кадрів — що насправді не так?

Кадровий голод — глобальна проблема. Цей брак відчувається особливо сильно в умовах масштабних криз та викликів. Ідеальна історія, коли правильні люди на своїх місцях дають результат, звучить утопічно, хоч до неї ми всі прагнемо, в якій би сфері ми не працювали. Та коли країна перебуває у стані повномасштабної війни всі галузі економіки, суспільного життя відчувають нестачу професіоналів надзвичайно сильно. Армія це, чи охорона здоров’я, освіта, бізнес, волонтерство чи міжнародні відносини — відсутність відповідальних й фахових людей може стати вирішальною. Адже всі системи й інституції діють завдяки людям, все зводиться до вміння приймати ефективні рішення та бути результативним.

Зараз багато відкритих питань щодо кадрового голоду державних управлінців, як і причин чому туди не хочуть іти амбітні фахівці. До всього стигматизація у суспільстві образу державного управлінця як корупціонера та іноді навіть невігласа, не стимулює приплив нових кадрів. Серед іншого бажання змінювати країну часто розбивається об саму систему державного управління. Адже й взаємодія між державними органами налагоджена специфічним способом. То можливо питання не у фахівцях, а в самій системі?

Нещодавно Міністр закородонних справ Кулеба писав про потребу у нових фахівцях на щаблі міжнародного представництва України. Такий некласичний пошук дипломатів створив дискусію. Одні говорять про необхідність багатоорічної фахової підготовки таких спеціалістів. Інші про нівелювання та зневагу до дипломатичних академій, адже їхні підготовлені кадри у пошуку роботи. Та більшість сходиться на тому, що відкритий пошук когорти таких державних управлінців, досить неоднозначне рішення. Зокрема, й тому, що рівень завдань серйозно змінився. Щоб залучитися підтримкою будь-якої країни потрібна підготовка, а щоб отримати від них фінансування та озброєння — немалий професіоналізм.

Звісно, українські дипломати принаймні останній рік показали себе якнайкраще. Завдяки їхній самовідданості ми маємо підтримку різноманітних країн не словом, а ділом. Проте чи можна об'єктивно оцінювати роботу дипломатів у такій ситуації, в яку була втягнута Україна? Що ми взагалі знаємо про роботу дипломатів у мирний час та наскільки вони взагалі ефективні?

Мене це змусило замислитися над тим, як взагалі ми можемо оцінювати роботу дипломатичних служб для розвитку міжнародного іміджу, економіки, освіти та культури України у світі? У бізнесі давно вигадали колесо, це оцінка ключових показників ефективності будь-якого члена колективу. Тут зрозумілі бізнес-цілі, основні функції, рівень виконання поставлених завдань, динаміка росту. Та дипломатичне сприяння потрібне будь-якій країні й вимірюється воно у ресурсах, що надходять в економіку. Для мене як багаторічного інвестора і бізнесмена важлива підтримка української дипломатії на міжнародних ринках. Вона дає можливість розширювати не тільки нетворкінг, а присутність українських товарів, послуг та інвестицій по всьому світу. Чи не логічно було б прив'язати результативність посольств до кількості, якості контрактів, розвитку торгівлі загалом?

А зараз очікування від дипломатів ще більші. То чому б не внести додаткові показники ефективності, наприклад, для посольств. Зокрема, кількість переданої зброї чи об’єм залучення інвестицій для післявоєнної відбудови. Якщо зважати, що у минулому здебільшого завдання у посольств були політичними, то зараз така практика мусить змінитися. Представницькі функції для прийомів депутатів, міністрів та їхнього знайомства з країною не можуть визначати наскільки ефективно працює дипломат.

Тут також кількість зустрічей не стільки важлива, як те, що вони можуть принести малому й середньому бізнесу України. Адже вихід останнього на міжнародний ринок стимулює економіку, приносить у державну казну чималі податки, а що не менш важливо, показує кожній країні світу, що з українськими підприємцями можна ефективно працювати. Залучені в Україну інвестиції можуть також бути показником роботи посольств. Скільки інвестиції залучено, скільки українських товарів виведено на ринок цієї країни, скільки культурних та освітніх проєктів створено — це показники ефективності дипломата. Хіба не цього ми прагнемо? Коли як не зараз має працювати вся екоситема держави для незалежності та економічного розвитку?

Систему оцінки, різноманітні формули ефективності, стратегії розвитку — це все можна розробити через незалежні експертні команди. Як у залучені будь-яких інвестицій, чи будівництві заводу ти мусиш зробити домашню роботу. Розуміти глобальну ціль недостатньо, потрібна дорожня карта, потрібно знати оцінювати власні дії, щоб розуміти чи достатньо ти робиш. Вивчити досвід інших країн в оцінці роботи їхніх представництв не менш корисна річ. Та, як на мене, варто створити власну унікальну систему, з урахування того, що без цього кроку цілій країні буде важче вижити й здолати ворога.

Вдосконалюватися — це єдиний спосіб виграти мир. Робити це зараз — єдиний спосіб зберегти майбутнє країни, її людей, культурну спадщину й економіку.

Я вірю в силу української дипломатії й завдячую їхній роботі в тому числі життям. Та ми мусимо триматися нерозривно один одного, допомагати один одному виконувати свої завдання. Ми і є держава.